Назву іменник почали вживати з 1873 року. Її першим використав Омелян Партицький. Правопис 1926 року іменник називав речівником.

Випередити іменник у кількості слів неспроможна жодна частина мови. В 11-томному „Словнику української мови” нараховується близько 135 тис. слів. Серед них іменників майже половина. Порівняно з іменниками дієслів удвічі менше.

Терміни „чоловічий”, „жіночий”, „середній” рід дісталися нам у спадок ще з часів V ст.. до н. е. Філософ Протагор запропонував поділити всі імена на3 роди : чоловічий,жіночий,та речовий. Пізніше Арістотель запропонувати замінити останній термін – „середній рід”.

Термін  Прикметник — вперше з'явився в «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера (1893). Однак паралельно продовжують вживати: приложник (Іван Григорович Верхратський), ім’я приложне (Агатангел  Кримський), прикметник, ймення прикметне (Євген Костянтинович  Тимченко). Нечуй-Левицький вживав термін прикметник у значенні «прислівник».

За кількістю слів, вживаних у нашому мовленні, прикметник займає четверте місце після іменника, займенника та дієслова.

У багатьох мовах світу прикметників немає взагалі. Їхні функції часто виконують іменники. Ця властивість притаманна  амхарській мові – основній мові Ефіопії. А в мовах Східної та Південно-Східної Азії (китайська, в’єтнамська) прикметник неможливо відрізнити від дієслова. Дослідники стверджують, що їхньою мовою простіше сказати «листя зеленіє», ніж «зелене листя».